! Добро пожаловать в
Сегодня Марта 28, 2024, 23:29:10

Автор Тема: Принцеса і Дракон, або Коли цвіте сад  (Прочитано 1543 раз)

0 Жителей и 1 Гость просматривают эту тему.

Оффлайн Yoru no Uta

  • Активность: 0%
  • Сообщений: 292
  • Спасибок получено: 33
  • Жизнь-это тоже потрясающее приключение
    • Просмотр профиля
РОЗДІЛ І. ЗІВ’ЯЛИЙ САД. НАПРИКІНЦІ ЛІТА.
    

   Колись існувала дуже давня та могутня Магія. Вона наповнювала світ та робила його чудовим. Та люди не могли ЇЇ зрозуміти, і тому почали ЇЇ боятись. Люди недосконалі створіння – вони бояться того, чого не здатні осягнути розумом. Магія заключалась у прекрасних та величних істотах - Драконах. Кожного разу, коли народжувався Дракон, у світ вливалась Магія. Вона ставала джерелом життя природи, дерев, квітів, тварин – усіх живих істот і людей. Але Вона не припиняла лякати людей. І тоді вони, нерозумні, стали намагатися вбити Магію. Та Вона була надто сильною, щоб людина могла її знищити. Тоді люди накинулись на її найпрекрасніших створінь – Драконів. Дракони – шляхетні істоти. Вони – частка Магії і водночас Її джерело. Як і люди. Вони ніколи не змогли б навіть спробувати знищити Магію. Вони піддалися людям.
   Останнім притулком Драконів став острів посеред океану. Він був дивовижно красивим. Посеред острову стояв величезний згаслий вулкан, з кратеру якого і вдень, і вночі било тепле джерело. Навколо нього росли невисокі дерева, які кожної весни вбиралися у мантію з рожевого цвіту. Схили вулкану були вкриті густим лісом, а під ним стояло Місто з Білого Каменю. Щохвилини морські хвилі розбивалися об скелясті береги острова, що вражали неймовірною білизною. Високо у небі кружляли чайки над островом Білих Скель.
   Дракон та Дракониха прибули до острову пізно ввечері. Вони летіли багато днів та ночей і дуже втомились. На острові уже було повно безіменних, усі вони тулились одне до одного, щоб зігрітись. На морі розігрався скажений шторм, Драконів та безіменних весь час обливало холодними солоними бризками. Дракониха ласкаво подивилась у золотаві очі свого супутника. Вона не промовила жодного слова, але той зрозумів, що це саме те місце, де вона хотіла б лишитись. Дракон кивнув. Вони повільно злетіли, покружляли над берегом та подалися у глиб острова.
   Через кілька годин шторм ущух. Над білими скелями засвітилися срібні вогники зірок. Морські хвилі втомлено накочувались на берег, здавалось, що море дихає. Дракони сиділи у теплій печері і слухали пісню острова. Ви коли – небудь прислухалися до того, як співає земля? Спочатку нічого не відбувається, але якщо прислухатись, то можна почути, як десь недалеко скрипнуло дерево. Пташка на ньому спросоння стрепенулась, подивилась навколо, позіхнула і знову поринула у сон. Місяць високо у небі грає своїми срібними дзвіночками.  Нагріті за день камені віддають тепло повітрю, і воно, наче хвилями, розливається довкола, знаходить вас і ледь-чутно зачіпає всередині якісь струнки, що тремтливо звучать ще кілька секунд у вухах. Цвіркуни виводять свої дивні мелодії, але ви ніколи не розумієте, звідки саме лунає спів.Дракони любили цю пісню і ще довго до неї прислухались. Вони відчували, що скоро настане кінець їхнього життя, але не боялись цього. Сьогодні була особлива ніч. Нарешті Вони склали крила, притулилися   одне до одного і заснули.
   У ті часи на острові Білих Скель правив могутній та жорстокий імператор. Він розумів, наскільки могутні Дракони, розумів, що Вони – могутніші за нього. Йому це не подобалось. Тому він і наказав Їх убити. Слуги імператора кинулись у драконячу печеру. Після того, як його слуги виконали цей жорстокий наказ, імператор ввійшов сам до печери, щоб глянути на мертвих Драконів. Раптом він почув якесь шурхотіння. Імператор наказав слугам подивитись у закутку печери, звідки доносився шурхіт. Вони швидко повернулись звідти, несучи щось у руках.
   - Що це? – запитав імператор.
   - Це Драконеня, Ваша Величносте. Накажете покінчити з ним?
   Імператор мовчав. У його очах промайнули страх, жадібність, жорстокість... Потім він вдоволено всміхнувся.
   - Ні, не треба. Я маю інші плани щодо нього.
   І він забрав Драконеня до свого палацу.
Цієї ночі Магія непокоїлась, мінилась, у свті відбувалися дивні речі. Море пінилось і билося об скелі, земля здригалася щомиті, з дерев на острові опадав рожевий цвіт. Зорі мигтіли, весь час то зникаючи, то знову з'являючись. Раптом все стихло. Місяць на небі посірів, а потім став криваво-червоним. Зорі привітно всміхалися – до них приєдналося ще два вогники.
Люди з Білого Міста вбили Драконів, але Магія не зникла. Адже все у світі відбувається з її волі. Вона міцно трималася за останню магічну істоту, яка щойно з'явилася у світі. За Драконеня.
* * *
   Минуло багато років з того часу. У імператора народилася донька – чорноволоса красуня з очима кольору моря. Вона успадкувала сильний характер свого батька і дивовижну вроду матері. У її очах дрімало море, і варто було піти наперекір бажанням принцеси – у її очах здіймалася буря. Змалечку принцеса звикла, що усі її забаганки миттєво виконуються, тому виростала жорстокою і немилосердною. Єдине, чого імператор не дозволяв своїй доньці, - це покидати межі палацу. Здавалось, принцеса не страждала від того, бо ж палац був величезним. До того ж, дівчина могла гуляти у саду.
   Одного разу повз сад проходив воєначальник імператора. Він мимоволі поглянув крізь прочинену хвіртку до альтанки, що ховалася у тіні дерев саду. У ній сиділа принцеса та розбирала оберемок квітів. Воєначальник не втримався та задивився на вроду прнцеси. Вона відчула на собі чужий погляд і обернулася. На неї дивився невисокий смаглявий чоловік із косим шрамом на щоці. Їй сподобався захоплений погляд воєначальника імператора. На неї вперше дивився чоловік, адже батько ховав її у палаці. Принцеса рвучко зірвалася і з викликом поглянула в очі воєначальнику. Чоловік зашарівся і швидко пішов геть. Через кілька хвилин він, зачарований поглядом принцеси, уже благав імператора віддати дочку за нього, та почув лише зневажливі слова:
   -   Я віддам свою дочку лише за чоловіка королівської крові. Отже тобі годі сподіватись на щось. Охороно, заберіть його з моїх очей! Його місце  у в'язниці.
   -   Мій повелителю, невже ви хочете мене позбутись тільки через те, що очі мої побачили золото, а серце покохало його?
   -   Ти вже давно служиш у мене і мусиш знати, що золото на цьому острові належить лише імператору! – почув у відповідь найвірніший слуга імператора.
   -   Може спочатку слід було спитати мене?! – наче грім пролунали слова принцеси, яка непомітно ввійшла до покоїв батька, щоб розпитати його про сорм'язливого воїна, що так дивився на неї. ЇЇ очі стали темними, майже синіми, такого кольору, як море під час бурі. – Може, я  хочу вийти заміж за нього, батьку?
   Дивно, але слово «батько» вона промовляла без жодних лагідних почуттів, навіть навпаки, вона намагалась вимовити його презирливо. Вона зневажала самого імператора!
   -   Що ж, якщо моя дочка так хоче одружитись, то одружиться. А почекає на свою пару у вежі у товаристві мого Дракона! Нехай крикуни у всіх кутках острова Білих Скель оголосять наказ імператора: моя дочка одружиться з тим, жителем острова чи ні, хто доведе мені,що є  королівської крові!
   Мовчазні слуги самозакоханого тирана повели принцесу та лихо – воїна у різних напрямках – воєначальника у підземелля, а принцесу у найвищу вежу, але з однією метою - ув'язнити найближчих людей імператора. Коли уперте дівча проходило повз вікна імператорських покоїв, то побачило, що з найгарнішого дерева у її саду впав жовтий листок.
   -   Осінь... Прощавай, мій садочку! Я тужитиму  за тобою...
По щоці маленької глибоко ображеної дівчинки вперше скотилася сльоза. Може, не такою вже безнадійною була маленька принцеса?



РОЗДІЛ ІІ. СЕРЦЕ ДРАКОНА. ОСІНЬ
       
   Принцесу вели темними вогкими сходами до вежі так довго, що їй здалося, наче вона вже забула, як світить сонце. Але раптом яскравий промінь сонячного світла засліпив їй очі. Вони врешті прийшли.
    Принцеса не боялася. Не тому, що мала дуже мужнє серце. Просто їй ніколи не було чого боятись – бути дочкою могутнього імператора означає, що завжди є хтось, хто зобов'язаний піклуватись про тебе. Вона не знала, що таке страх.
Принцеса зручніше вмостилася на кам'яній лавці і задивилась на море, що бурхало десь вдалині. Повз неї пропливали сірі хмари, важкі , сповнені думок. Її свідомість також блукала десь далеко, у морських хвилях. Раптом на небокраї щось блиснуло. Принцеса стривожено стала вдивлятись у золотаву стрічечку, що звивалась і мигтіла десь між морем і небом. Золотава стрічка то наближалася, то віддалялася. Через кілька хвилин вона пірнула кудись униз і зовсім зникла. Принцеса перебирала у голові все, що знала про речі, які здатні літати, та не могла пригадати жодної, схожої на цю.
   Сонце вже давно сховалося у морських хвилях, а принцеса усе думала. Переживання цього дня, загадка, що мучила її кілька годин, болюча батькова образа – усе це так втомило дівчину, що вона врешті стала поринати у сон. Перед її очима гойдалися легенькі морські хвильки, вона летіла чайкою над ними. Потім вона раптом опинилася у своєму садку, сиділа в альтанці та розглядала осінні дерева. Останнє, що пам'ятала принцеса – образ її гарного дерева, з якого все падали й падали жовті листки... 
   Принцеса прокинулась від дивного почуття. Їй було страшенно холодно з лівого боку, яким вона притулялася до кам'яної стіни, а з правого боку її огортало приємним теплом. Дівчина лежала мовчки, із заплющеними очима, намагаючись збагнути, звідки йшло тепло. Раптом вона почула біля себе шурхіт та шкрябання, наче щось велике переверталося на підлозі. На мить вона перестала відчувати тепло, натомість холод пронизував її до самих кісток. А через хвилину струмінь гарячого повітря торкався її ніжної щоки. Хтось дивився на неї, великий, страшний, дихав теплом їй в обличчя. Принцеса більше не могла цього витримати. Ні, вона не злякалась, вона просто не знала, що робити. Вона наче заклякла, не маючи сил розплющити очей. Пройшла лише хвилина, а принцесі здалося, що вічність. Усе скінчилось миттєво, принцеса навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Вона закричала, розплющила очі і зіткнулась поглядом з чиїмись очима. Потім ці очі відсахнулись та зникли.
   -   Чого ти так кричиш? Я тебе налякав? – промовив хтось із темряви.
   -   Я нічого не боюсь! – чи не занадто впевнено відповіла принцеса.
   -   Це добре. Мабуть так простіше жити, коли нічого не боїшся...
   -   Мабуть...
 Принцеса вдивлялась у темряву. Виплив з-за хмари місяць і трохи освітив темний закуток. Дівчина добре бачила золотаві очі свого співрозмовника, проте ніяк не могла розібрати, хто ж  він такий.
   -   Ти уся тремтиш. Мабуть змерзла? Тут дивовижний краєвид з вікна, але осінніми ночами трохи прохолодно.
   -   І зовсім я не змерзла!
   -   Невже? Ну, як знаєш. У мене тут є тепла ковдра, та якщо тобі вона не потрібна, я залишу її собі.
   -   Мене це не обходить!
  Принцеса замовкла, проте через хвилину уже страшенно жалкувала, що відмовилась узяти ковдру. Її сусід більше не озивався, але принцеса відчувала, що він не спить. Холод дуже дошкуляв дівчині.
   -   Ти ще не спиш? – тихо пролунали слова принцеси.
   -   Ні.
   -   Можна ковдру? Я все – таки змерзла.
   -   Авжеж!
   Принцеса відчула, що її таємничий сусід аніскілечки не здивувався цьому проханню, наче знав, що вона обов’язково попросить про це. Він підвівся, знову чимось зашарудів. Потім вона відчула, що її накрили важкою ковдрою. Її одразу стало огортати теплом, очі самі собою закрились. Дівчина знову стала поринати у сон.
   -   Добраніч! – долинуло з темряви.
   -   Добраніч...- тихо відповіла принцеса. У голові гуло від думок. Про неї вперше хтось так щиро піклувався. Дівчина відчула довіру до таємничого сусіда. Мабуть, він був першим справжнім другом принцеси. Вона усміхнулась.
Дівчина уже майже заснула, коли їй раптом пригадалося, що її батько говорив щось про Дракона. Проте їй так хотілося спати, що вона просто відкинула ці думки.

***
   На острові зажевріла осінь. Поступово, поволі. Спочатку запалали жовтогарячим кінчики листків на деревах острову. Не на всіх, бо то ж був острів посеред океану – на ньому не буває справжньої осені. Але вона все ж торкається ніжно буйних пагорбів вулкану. Тихо, майже непомітно. Легенько цілує кінчики листків дерев, дмухає на  море – воно стає холоднішим. Уночі часто шумлять бурі, буркотливі та тривожні. Ліс втомлено хитає зів'ялим листям. Чайки голосно квилять, літаючи понад берегом острова. Здається, що усе тужить – осінь приносить безнадію і смуток. Вона  наче прощання з чимось дуже важливим.
   Пройшло вже багато днів відтоді, як принцеса оселилась у вежі палацу. Осінь все частіше заглядала до неї. Часом вітер приносив їй кілька жовтих листків і клаптики тривожних пташиних пісень. У серце дівчини непомітно закралась туга. Єдиною розрадою було те, що іноді, вночі, вона була не самотня. У принцеси був друг. Вона ніколи не бачила його вдень. Він з'являвся тільки вночі. Інколи він залишався на кілька хвилин, а інколи майже на всю ніч, і тоді вони розмовляли. Він розповідав їй про те, що бачив, чув, відчував. Принцеса не завжди вірила тому, про що він розповідав, бо ж ті історії часом були такі неймовірні, проте вона завжди посміхалась, коли він був поруч. А під ранок, коли принцеса засинала, Він непомітно зникав. Зі слів свого друга принцеса знала, що імператор оголосив змагання. Той, хто доведе, що є королівської крові, матиме право одружитися з принцесою, незалежно від її бажання. Вони часто говорили про це змагання. Від нього ж принцеса довідалась, що таємничий воїн, що так дивився на неї у саду, теж бере участь у турнірі.
   -   Ти справді кохаєш його? – якось запитав принцесу її новий друг.
   -   Не знаю. Може й кохаю. – Промайнула якась хвилька і принцеса додала:
   -   А може й ні... Розумієш, я ніколи не була за межами палацу. Існує багато речей, які я не розумію, бо ніколи їх не бачила і не відчувала. Гадаю, одруження – єдиний спосіб вирватись з цього огидного палацу на волю! – карбувала слова принцеса.
   -   Ти впевнена, що це єдиний спосіб? – трохи недовірливо долинуло з темного закутка. За вікнами прошумів вітер і затих. - А якщо ти не кохаєш його? Якщо він якось переможе у турнірі? Або будь – хто інший, і ти муситимеш одружитись і жити з ним вічно?!
   -   Не знаю! Не знаю, мені страшно, але я не можу нічого вдіяти!.. – у голосі дівчини лунав майже біль. Було від чого впадати у відчай – Принцеса вперше відчувала, наче навколо її серця намерзають холодні бурульки. Так підкрадається страх. Дівчина ще раз спробувала на смак нове для неї слово:
   -   Страшно...
   Її співрозмовник довго мовчав. Тай у принцеси зникло бажання розмовляти. Минуло багато часу, та раптом він сказав:
   -   А якщо я покажу тобі світ, ти зможеш зрозуміти свої почуття? Ти знатимеш, що робити далі?
   -   Як ти це зробиш? Якщо ти досі не помітив, то ми у найвищій палацовій вежі. Охоронці казали, що звідси ніхто ще не тікав.
   -   Вони помилялись. Одягнись завтра тепліше.
   Якщо людина здатна відчути у темряві чиюсь посмішку, то принцеса відчула її. Друг принцеси зашарудів чимось у закутку і, як завжди, зник у темряві.
***
   Імператор чекав. Чекав, що дочка благатиме його про прощення, забуде усі свої свавільні думки і підкориться його могутності. Та було схоже, що ця чудова ідея промайнула повз голову принцеси. Та навіть не думала вимолювати імператорського пробачення. Недарма ж вона успадкувала батьків характер.
   А слово імператора – непорушне. Тепер навіть якби він і захотів припинити змагання, то не зміг би. Чутки про неймовірну вроду принцеси розлетілися далеко островом Білих Скель. З усіх усюд сходились молоді юнаки і статечні чоловіки здобувати славу і серце імператорської дочки.
  Радники імператора навигадували безліч завдань та випробувань для тих, хто намірявся завоювати серце принцеси. Імператор гадав, що лише той є королівської крові, хто буде здатен подолати усі перешкоди. Непереможні лицарі приходили з надією хоч побачити принцесу, та знаходили лише розчарування поразки. Імператор не випускав принцесу з вежі та вигадував разом із радниками усе нові завдання.
***

   - Уперед! Швидше, ще швидше! Злови крилами вітер! Їм ніколи не наздогнати нас! Уперед!..
   Принцеса прокинулась. Їй в лице заглядав місяць. У грудях пекло, на щоках вона і досі відчувала ніжні пестощі вітру, перед очами було видіння, сон, що не покидав її усю ніч... Ні, не сон. Спогад...
   ...Він з’явився вранці. До цього вона ніколи не бачила Драконів. Вона навіть не здогадувалася про їх існування. Зазвичай, коли на Острові вимовляли це слово, мали на увазі безіменних – напівдиких потворних істот з тілом тритона, збільшеним у тисячу разів, і єдиним бажанням – убити того, на кого вкаже господар. Але Він був не таким! Він був справжнім Драконом – у Його золотих очах світилася тисячолітня мудрість, а тіло було юним і граційним. За спиною здіймалася пара смараґдових крил, що виблискували росою на сонці. Увесь Він був вкритий золотисто – зеленою лускою, довгий хвіст вінчала золота стріла, на лапах були дужі, але водночас витончені кігті. І він посміхався. Так дивно – не могутніми щелепами, що здатні були прокусити камінь, навіть не губами. Він посміхався очима, маленькими зморшками навколо них, непомітними іскорками, які яскраво засвічувались десь на дні зіниць і раптово зникали, щоб знову з’явитись за мить.   
   Зроду принцеса не була настільки вражена побаченим. Вона намагалася щось сказати, але слова плутались і висковзали з-під язика.
   -   О, бачу маленькій Принцесі забракло слів! – чи то сміючись, чи то всерйоз проказав Дракон оксамитовим голосом.
   -   Ти... Ти вмієш говорити! – раптом вихопилось у принцеси.
   -   Справді? Хоча, мабуть, вмію. Це дуже коштовне уміння.
   -   Звідки ти тут узявся?! Я думала на Острові є лише безіменні... 
   -   Гарне запитання, - раптом очі Дракона перестали посміхатись. Принцесі знову перехопило подих, але не так, як уперше. Їй стало дуже сумно та холодно, наче ніжна та прекрасна квітка швидко зів’яла у її долонях, коли вона ненароком дмухнула на неї. Він довго мовчав, але врешті сказав:
   -   Я не знаю. Інколи мені здається, що я нізвідки не з’являвся, що завжди був тут. А інколи – що десь дуже здалека мене приніс сюди вітер і втік від мене. Покинув... Часом я просто обожнюю це місце, а іноді мені зда-ється, що я створений не для нього... То ти готова втекти звідси? – раптом додав Він.
   -   Що?!
   -   Чи ти готова втекти звідси, маленька Принцесо?
***
   -   Світ прекрасний, прекрасний! Як вони могли приховувати це від мене! Чому вони це робили, Драконе? Чому?

   Захоплення… Ви помічали, з яким щирим захопленням маленькі діти пізнають світ?
***
   -   То це ти щоночі прилітав до мене?
   -   Авжеж! – Дракон знову посміхнувся. – Чи маленька Принцеса має тут ще друзів?
   -   Друзів... У мене взагалі  немає... немає... – принцеса перервала фразу, намагаючись проковтнути клубок у горлі.
   -   Друзів? Не кажи так. Вони є у тебе, просто ти не звертала на них уваги. Подумай добре, пригадай, хто завжди був поруч з тобою, хто допомагав тобі, коли це було необхідно?
   -   Так, були люди – нянечка, покоївки, імператорський садівник...  Але вони робили це не тому, що я була їм потрібна... У них просто не було іншого виходу. Вони – слуги імператора!
   -   То, виходить, ти дуже самотня, маленька Принцесо.
   -   Виходить...
   Принцеса довго мовчала, дуже довго. Мовчав і Дракон. На небі почали зникати зорі, а згодом на сході порожевіло.
   -   Я добре знаю, про що ти зараз мовчиш, Маленька Принцесо, - озвався із свого улюбленого закутка зелений Дракон. Його очі були наповнені дивним вологим блиском. – Я теж дуже самотній.
   -   Самотній…

   Вам дуже пощастило, якщо у вас є така людина, з якою можна просто помовчати.
   
   Коли сонце вже майже зійшло, принцеса раптом сказала:
   -   Не називай мене більше маленькою принцесою, будь ласка. У мене є ім’я – Хіку!
   -   Гаразд, Хіку. Мені подобається це ім’я. Що воно означає?
   -   Я не знаю. А як тебе звуть?
« Последнее редактирование: Июля 06, 2014, 20:16:27 от Yoru no Uta »
Нерожденные слова горло теребят.
Я училась убивать.
Начала - с себя.

За это сообщение автора поблагодарили:


Оффлайн Yoru no Uta

  • Активность: 0%
  • Сообщений: 292
  • Спасибок получено: 33
  • Жизнь-это тоже потрясающее приключение
    • Просмотр профиля
Re: Принцеса і Дракон, або Коли цвіте сад
« Ответ #1 : Июля 06, 2014, 19:47:41 »
РОЗДІЛ ІІІ. ХІКУ – ЦЕ СОНЦЕ! ЗИМА ТА АЙСТРИ

   Цього дня холод був просто скажений. Море ревіло від люті, проте це все одно не допомагало йому зігрітись. Навіть солоні морські бризки, що зривались з пінистих гребенів хвиль, замерзали на льоту і розбивались крижинками об шибки вікон самотньої рибацької хижки. У вікні світився тьмяний вогник.
-   Скажи, Драконе, чому зимою іде сніг?
-   Тому що зимою помирають квіти, і у душу природи закрадається така туга за ними, що вона плаче. Сніг – це спогад про мільйони білих пелюсток, що опустились на землю.
-   Чому навесні дерева убираються квітом?
-   Щоб викликати посмішку і натхнення у того, хто на них дивиться. Щоб природа знову могла милуватись ними. Щоб опасти на землю, попеченими сонцем, і знову зацвісти навесні.
-   Чому з неба падають зірки?
-   Вони виконують бажання. Коли хтось дуже хоче чогось, понад усе на світі, найяскравіша зірка вирішує, чи це бажання варте її життя. І якщо варте – стрибає униз.
-   Чому світ буває таким безжальним та холодним, а серце таким самотнім і нещасним?
-   Щоб навчитись співчувати та жаліти. Щоб стати здатним віддавати тепло, нічого не беручи взамін. Щоб кохати та радіти кожній миті свого життя.
-   Мені холодно, Драконе.
-   Я знаю, Хіку. Простягни долоні.
Принцеса несміливо витягнула руки уперед. Її пальці були довгими і витонченими, а долоні майже прозорими. Дракон обережно, ледь торкаючись, огорнув їх своїми могутніми лапами. Але Хіку зовсім не боялась, що Він може завдати їй якусь шкоду, бо ж тримав Дракон її руки так ніжно та легко, наче кришталеву сніжинку. Дракон нахилив своє обличчя до рук Принцеси і легенько дмухнув.
-   Так краще?
-   Набагато!
***
   Осінь минула вже дуже давно. На Острові Білих Скель запанувала зима. У найвищій палацовій вежі стало надто холодно, щоб там могла існувати маленька тендітна дівчина. Принцеса так і не попросила пробачення, тож імператор і далі проводив змагання. Йому дуже не хотілось бачити спадкоємцем трону чужинця – переможця турніру, ким би він не був; єдиний вихід імператор бачив у безкінечному продовженні турніру. А принцесу переселили до покинутої рибацької хижки на відлюдному березі острова. Охоронці вежі так і не наважились сказати імператору, що принцеса майже щодня покидала вежу на спині Дракона, щоб повернутись надвечір мовчазною і щасливою. Надто вже боялись вони гніву імператора.
***
-   Драконе, чому у тебе немає імені? Як таке могло статися? – Хіку дивилася на свого товариша широко розплющеними від подиву очима. Тьмяне світло від вогнища з комину ледь освітлювало її бліде обличчя, проте очі навіть при такому освітленні яскраво сяяли. У них з’явився той невловимий відтінок, який виникає лише в морській безодні перед штормом.
-   Ти розмовляєш, смієшся, знаєш про все на світі! Чому у тебе немає імені?
-   Деякі таємниці краще не знати.
-   Але ж ти знаєш?
-   І це знання завдає мені болю.
-   Болю? Що таке біль?
-   Це дуже неприємне відчуття. Його намагаються уникати.
-   Як знання може завдавати болю?
Дракон зітхнув. Підвів погляд своїх сумних золотавих очей до вікна. Крізь морозяне мереживо на склі до кімнати заглядала зірка. Її вогник налякано блимав, наче почувався недоречним на чорному оксамиті ночі. А Хіку чекала на відповідь.
-   Поклади біля себе теплий одяг завтра, коли лягатимеш спати.
Очі принцеси засяяли. На неї чекала нова відповідь.

Проте деякі таємниці справді краще не знати.
***

-   Ні! – відчайдушний крик розірвав морозяну тишу Білих Скель та наляканим звіром заметався між каменями. – Ні…Будь-ласка…- тихе схлипування. – Благаю…
***
«Біль — своєрідне відчуття, яке виникає внаслідок сильних подразнень нервової систе-ми. Больові подразнення сприймаються периферичними нервовими апаратами і переда-ються по нервових провідниках до головного мозку. Біль являє собою захисну реакцію організму, яка виникла в процесі еволюційного розвитку.»
***
   Він повільно падав униз, час від часу вдаряючись об виступи на скелях. Він падав мовчки, бо навіть тоді, летючи назустріч смерті, залишався гор-дим воєначальником імператора. І образ юної Принцеси Хіку стояв у нього перед очима…
***
-Ні!.. Благаю!.. Драконе, благаю тебе, зроби щось, він же зараз зірветься!.. А я… Я ж навіть імені його не знаю… Це через мене…
- А якщо я не врятую його, що ти відчуватимеш?
- Не знаю, але мені здається, що моє серце просто розірветься на шматки… Драконе, чому я відчуваю, що чим повільніше він видирається на скелю, тим сильніше у мені щось надривається?! Чому я знаю – якщо він упаде вниз, у мені щось зламається?!
- Ти знаєш відповідь.
Дракон змахнув своїми величезними крилами і зірвався зі скелі. Хіку дивилась на нього очима, сповненими болю, і тримала стиснуті кулачки біля серця.
_ Будь-ласка, врятуй його.
***
    Цього разу вони летіли не так, як завжди. Дракон тяжко змахував крилами, іноді ледь торкаючись землі і здіймаючи вихори білого крижаного попелу. Принцеса притискалась щокою до його шиї і тихенько посміхалась. Вона завжди раділа, коли вони вилітали на прогулянку. Але сьогодні Дракон не поділяв радість Хіку.
   Зранку над островом панувала відчайдушна тиша. Скелі не співали, наче занімівши  у передчутті неминучого відчайдушного крику. Море сердито відбивало хвилі від сліпучо білосніжних скелястих берегів острову, проте шум від хвиль не долітав до вух дівчини, що ховалась між крилами Дракона.
   Вони все кружляли; унизу промайнула площа міста, заповнена строка-тим натовпом, забіліли будинки і бруківка на вулицях. А потім Хіку впізнала високі шпилі палацових веж, в одній з яких минув холод осені та почалась крижана зима для неї. Дракон не спинявся. Він тяжко змахував крилами, щоразу частіше, набираючи висоту. Вони летіли до Білого Урвища.
   Дракон опустився майже на самому вершечку величезної білої скелі. Хіку нарешті отримала змогу розім'яти затерплі ноги. Вона спритно скочила на землю, і пританцьовуючи на ходу, щоб позбутися неприємного почуття «мурашок» в ногах, кинулась роздивлятися місцевість.
-   Де ми? Що це за місце? – принцеса крутила головою на всі боки, проте не могла впізнати жоден із невиразних образів довкола – все приховав густий туман.
-   Біла скеля… Ми на півночі, на найвищій скелі острову. Вище за нас лише птахи.
-   Скеля Одного Бажання?! Я бачила малюнки з нею в палацовій бібліоте-ці… Але навіщо ми тут?
-   Доведеться трохи зачекати… А поки згаємо час. Що ти знаєш про Тур-нір?
-   Лише те, що імператор оголосив змагання. Кожен, хто бажає взяти за дружину дочку імператора, має право брати участь у випробуваннях,- Хіку промовляла це дивно байдужим голосом, наче мова йшла зовсім не про неї.
-   А ти знаєш, чому минуло вже понад три місяці, але досі немає переможця?
-   Гадаю через те, що досі не з'явився той, хто вартий погляду дочки імператора! – досить впевнено відповіла принцеса.
-   А як же воєначальник імператора? – спитала сумна драконяча посмішка.
-   Отже, він не такий уже й сміливий, якщо й досі не переміг у змаганнях…-дівчина закопилила губи і відвернулась в інший бік. Вони обоє примостились не невеликій кам'яній платформі; Дракон як завжди згорнувся клубочком, а Хіку - у теплому колі, що утворювало тіло Дракона. Їм обом було добре видно очі співрозмовника, а тендітна принцеса не замерзала від пронизливих подихів вітру у затишному кільці.
-   Напроти,- раптом відповів Дракон, після недовгої тиші. – Він досі не програв жодне зі змагань турніру.
-   Звідки ти знаєш?! Тоді він уже давно мав прийти по мене! – принцеса від хвилювання рвучко підвелась і стала вибиратися із теплого затишку.
-   Він іде по тебе… Але дорога завершується лише проваллям…
-   Яким проваллям?! Що ти говориш?
-   Оцим,- Дракон кивнув головою у бік урвища, що виднілось за краєм платформи. - Сьогодні учасники змагання повинні видертися на Білу скелю. На це буде здатен лише сміливий, сильний та дуже закоханий воїн…
-   Він обов'язково прийде по мене!
-   … усі інші повернуться туди, звідки прийшли, і втратять назавжди шанс поборотися за серце принцеси… Хіку, ти пам'ятаєш, навіщо ми сюди прилетіли?
-   Щоб побачити тріумф мого нареченого? – Дівчина стояла на краю платформи, схрестивши руки на грудях, упевнено дивлячись у золотаві очі. Чому вони були такі гострі?
Десь здалеку донісся звук бойового рогу.
-   Що ж, вони почали вчасно,- промовив Дракон і поклав підборіддя на лапи. – Тепер чекати…
Нерожденные слова горло теребят.
Я училась убивать.
Начала - с себя.