! Добро пожаловать в
Сегодня Декабрь 07, 2021, 01:51:32

Автор Тема: (укр) На звук  (Прочитано 1202 раз)

0 Жителей и 1 Гость просматривают эту тему.

Оффлайн Yoru no Uta

  • Активность: 0%
  • Сообщений: 292
  • Спасибок получено: 33
  • Жизнь-это тоже потрясающее приключение
    • Просмотр профиля
(укр) На звук
« : Январь 06, 2013, 01:31:32 »
На звук

    Тиха мелодія сполохала дурний світанок. Він оскаженіло метався, але не знаходив джерело звуку. Сонце нервово висковзало з-під хмар, додираючи і так вже цілком пошарпаний затінок. На останньому подиху світанок раптом усвідомив, що марне було шукати мелодію чи її джерело, бо вона лунала не тут, взагалі не тут, а у якійсь дивній прострації, накладаючи на цей світ лише прозору гнучку голограму свого звучання. Він полегшено зітхнув і зник. Світло розправляло свої пом’яті складки, повільно розгорталось і заповнювало порожнечу, залишену по собі світанком. Мелодія майже перестала звучати, її скупе зображення відчайдушно бриніло, але губилось у шарах світла.
     Мелодія бриніла у її серці. Вона ніколи не переставала чути її. Щодня, щогодини, щомиті. Вона затуляла вуха, видирала із серця тужливі звуки, ховалася у темному підвалі, але мелодія все одно знаходила її. Високі, істеричні звуки часом доводили її до сказу, але проходив час, і божевілля минало, змінюючись таким солодким і диким забуттям у вирії тендітних звукових коливань. Мелодія поступово вживалася у неї, стаючи повнокровною частиною всього існування. Музика жила у кожному тремтінні, подиху, думці, ковтанні, потисканні плечей, у кожному кучері, смугастих сорочках і в кожному ремінці її шкіряних сандалій. Врешті вона усвідомила, що почне жити лише тоді, коли знайде джерело, з якого лилася ця частина її душі. І байдуже, що воно поза цим світом. Справді, байдуже.
     Отож, вона розпочала пошуки. Спочатку вона пробувала грати у «холодно-гаряче», навмання кидаючись у різні боки, намагаючись віднайти ту сторону, де звук лунатиме голосніше. Проте це не дало жодних результатів. Де б вона не була, мелодія лунала то близько, то здалеку. Врешті вона зрозуміла, що такі пошуки марні, адже мелодія лунає в ній самій.
     Тоді вона спробувала дослухатись мелодії в самій собі, і врешті знайти ту частину її душі, що підкорена тендітним звукам. Але душа вперто приховувала місце перебування її нав'язливих мотивів. Ці пошуки теж нічого не дали.
     Згодом вона вирішила просто забути про музику. Розучитись чути її, не зважати, не звертати уваги, не помічати, викинути з голови. Хай не витинати із серця. Просто забути. Це не важко, запевняла вона себе.
     Спромоглася. Якось вона прокинулась і усвідомила, що більше не чує жодних звуків. Більше не було тремтливих сонат, ніжної гармонії, таємничої мелодії. Більше не було нічого. Тільки тиша. Така крихка й водночас колюча. Така, що страшно було її торкнутись, щоб не зруйнувати вщент. Така гостра та в'язка. Така задушлива. Така спокійна. Просто тиша.
     Вона здивувалась. Посміхнулась. Невже все? Більше не треба шукати, звідки ж линула та дивна гармонія. Більше нічого не треба.
Вона вибігла назустріч небу. Розсміялась. Раптом щось кольнуло біля серця. Небо не таке. Не ті барви, не той запах, не той смак. Не той… звук. Небо заніміло. Тиша стрепенулась. Вона ж сміялась! Але не почула власного сміху. Небо мовчить. Земля мовчить. Вітер мовчить. Тиша співає. Задушлива пісня, якої неможливо спекатись. І пронизлива порожнеча всередині. Не чути музики. Не чути… Не…
     Вона намагалися видавити із себе хоч кілька звуків, та разом з музикою затихло все.
     Світанок заповнив собою простір і не думав покидати розлогі небесні простирадла. Його більше не лякала чудна музика. Сонце застигло десь там, де воно вже прокинулось, але йому ще не час сходити. Йому не було чого поспішати. Адже в цьому світі більше не лунала музика.
В очах запекло, а груди стисла кам'яна брила. Зовсім одна. І небо, що мовчить. Сонце, що забуло зійти, і крихка тиша у повітрі. Так не повинно бути.
Раптом по щоці пролягла тепла волога доріжка. За нею пестливо потягнувся промінь сонця, що рушило небосхилом. Промінь торкнувся волосся і зник серед сотень інших таких же променів. Несподівано прийшло розуміння. Тиша голосно опадала дзвінкими скалками. Сонце вивертало у небо хвилі золотого сяйва. Повітря наповнювалось новим сенсом.
     Вона розтулила губи і невпевнено спробувала видати Першу Ноту. Спочатку не вдалося. Але вона відчайдушно пригадувала мелодію, і та поступово заповнювала її свідомість. Плечі розправились, груди наповнились світлом. Сльози котились безупину. А вона все намагалась навпомацки віднайти у своїй пам'яті кожну наступну Ноту і випустити її у тишу. І Мелодія знову полилась у світанок ніжним співом. Часом ноти плутались і губились, і тоді серце пропускало один удар, проте вона все одно хапала уривки звуків і давала їм бриніти у сонячних променях. А коли дійшла майже до кінця – впала від жаху, бо як не намагалась, не могла згадати останню строфу. Вона зникла із памˈяті назавжди.
     Біль і відчай заполонили її серце. Але ніщо не було здатне відняти у неї голос. Тож вона просто пішла стежкою уперед, з усіх сил збираючи кришталеві скалки звуків докупи і продовжуючи мелодію самостійно, власними силами.
     Її шлях був таким довгим,  аж доки підошви ніг зовсім стерлися, і вона стала лишати по собі криваві сліди. Проте під час подорожі її пісня зміцніла, набула барв та всотала у себе аромати усього шляху, усі світанки та заходи, усі вітри та дощі, посмішки інших подорожуючих, сльози тих, що впали на шляху та біль тих, що підіймались. Вона наповнилась надією та впертістю, бажаннями та втомою, швидкістю та безкінечністю. Якось вона присіла на подорожній камінь і на мить замовкла, щоб озирнутись навкруги і обрати щось ще, чим можна було б наповнити її пісню. І раптом почула!.. Десь поруч лунала та сама мелодія, яку вона чула давно, а потім розучилась. На пошуки якої витратила стільки часу і сил. Вона зірвалась на ноги і побігла туди, де була музика. Її ступні більше не лишали кривавих слідів, бо з плечей спала базальтова брила тиші. Крізь розквітлі кущі шипшини вона бігла назустріч звукам, що панували над нею від першого світанку.
     Мелодія добігала кінця, і найбільшим страхом було, що вона стихне раніше, ніж буде віднайдена. Але в останню мить зарості шипшини розступилась, і вона знову вийшла на простір. Перед нею було провалля, а по той бік на траві сидів Він і грав на флейті.
     Він дограв останню строфу і підвів очі. Тоді Вона розтулила губи і почала співати. І ця пісня була найкращою з усіх, проспіваних нею, найчистішою і найвитонченішою. Але їй все одно чогось бракувало. Тоді знову заграла флейта, і Музика остаточно повернулась у світ. Тиша зникла назавжди, залишивши по собі Мелодію і Пісню. І всі, хто йшов у цей час Шляхом, відчули цю дивну музику у собі. З усіх доріг, усіх шляхів і стежок подорожні направились до того провалля, де по обидва боки лунала найкраща Музика серед усіх світів.
***
-   Чому ти йшла так довго?
-   Я вчилась співати. Я стільки шукала тебе! Чому ти перестав грати?
-   Я злякався. Що ти ніколи не знайдеш мене... Але ти знайшла.
-   Бо ти чекав на мене.
***
     Вони так хотіли обійняти одне одного, проте провалля все ще розділяло їх. Але вони не переставали бути Музикою, і подорожні почали сходитись на звук. Кожен, хто підходив до них, пройшовши довгий шлях, нарешті знаходив спокій і відпускав біль. А вони зустрічали кожного співом і грою, не замовкаючи ні на мить. Навіть після заходу сонця вони продовжували створювати Музику разом, бо це лишалось єдиним мостом над безоднею. Але кожний, хто підходив до них, викидав щось у провалля – страх, біль, гнів, відчай… Тишу. І зношене в дорозі взуття…
     А коли світанок впав на землю, провалля вщент наповнилось непотрібними речами. Вона швидко перебігла його, опинившись в рідних обіймах. І тоді світ перестав існувати. Лишились тільки Любов, Музика і Він.
     Подорожні взяли собі по строфі чарівної музики і помандрували далі, кожний своїм Шляхом. Адже з Музикою іти легше.
***
     Вони зникли одного дня, так і не переставши бути Музикою. Разом.

     Але якось Мелодія знову наполохала світанок. Ви ніколи не прокидались на сході сонця раптово, без причини? Якщо уважно дослухатись, можна почути дивовижну мелодію, що лунатиме десь у глибині. І тоді вирушити на її пошуки.
« Последнее редактирование: Январь 06, 2013, 01:33:29 от Yoru no Uta »
Нерожденные слова горло теребят.
Я училась убивать.
Начала - с себя.