РОЗМОВИ
У срібному мерехтінні кружляли метелики, співали свої дивні пісні, сплітали ніч у місячний візерунок. Ніч покірно хитала головою і вплутувалась у тонкі павутинки комашиного мережива. Нізвідки з′явився лункий голос, тремтів між метеликами, налякано хапав ніч за руки, але все одно губився у мерехтливому вирію. Вітер по-батьківськи підсміювався над сором′язливим голосом, брав у свої обійми та виносив подалі від палкого танцю місячних створінь. Тоді голос міцнів, набирав виразного тембру і починав говорити із вітром, ніччю, метеликами… Кожним, хто жадав розмови. Він ставив багато запитань і вислуховував усі відповіді, вимовляв безліч незнайомих слів, куштуючи їх на смак. Вітер одразу ж повторював їх за лунким голосом, і через кілька секунд вся ніч була просякнута запахом дивних нових значень. Тоді голос замовкав і починав прислухатися до невиразного шепоту ночі. Ніч охоче шепотіла голосу, бо з вітром чи метеликами все одно було марне розмовляти – вони не вміли слухати, а голос був вдячним і талановитим слухачем. Голос завмирав, слухаючи нічне шепотіння, прозорішав і врешті замовкав. Метелики розтавали у місячному мареві, вітер засинав у смарагдовому шурхоті трави, а ніч зненацька завмирала у передчутті світанку.
Кожний ранок наставав несподівано. Непомітно випливав з-за обрію, ховаючись за прозорими вранішніми хмаринками, потроху ковтаючи зірки. А потім голосно озивався, наче вистрибнувши зі сховку. Тоді наставав час прокинутись.
- Прокидайся. Тобі не варто боятись ранку. Сьогодні ти отримала ще одну нагоду. Прокидайся…А ввечері я знову повернусь…
Дівчина у траві повільно розплющила очі. На неї привітно дивився ранок і усміхався.
-Іди геть, я хочу спати!
У відповідь лише приязна тиша.
- Мені немає про що говорити з тобою! Чому ніч так швидко минає?! Я хочу говорити з нею, а не з тобою…
- У тебе немає вибору. Ніч висохла, залишивши по собі ранок… Змирись і починай новий день.
- Зануда! – Дівчина перевернулась на інший бік. – Я хочу спати… А потім знову прокинутись і слухати шепіт ночі… І сміх вітру… І дурні теревені срібних метеликів… Я хочу знову бути… лише голосом…
- Годі! Прокидайся! – Холодна роса посипалась на оголені руки й ноги, сон налякано відступив. Синє небо відбилось у синіх очах. Вона прокинулась.
- Привіт, світанку! Поговоримо?
З циклу "Диво Світанку, або У шизофренії жіноча стать"
